Есе
«Престижність професії»
Класний керівник у День знань традиційно проводить
перший урок для своєї групи. Коли я
прийшла працювати у ліцей, цей урок і для мене став першим. Пам’ятаю його тему:
«Робітнича професія – дорога в самостійне життя». Потрібно було розказати учням
про престижність робітничої професії. Готувалась. Шукала матеріал. Хвилювалась.
А який смисл містить в собі поняття
«престижність»?
Мій дідусь був трактористом. Працював у колгоспі
на гусеничному тракторі. Приходив додому з чорними від роботи руками. Бабуся
йому поливала воду, він мився, а у неї від радості блистіли очі. Вона завжди,
чомусь з гордістю, сприймала дідусеву професію. Тоді, малою,
я не розуміла причин задоволення бабусиного обличчя. А тепер знаю:
просто дідусь добросовісно виконував свою роботу, і люди цінували і поважали
його за це. Адже для них було важливо, коли, наприклад, взимку вчасно були
прочищені від наваленого снігу дороги,
щоб можна було дістатися до міста або сусіднього села.
Ось, що для мене престижність. Престиж професії
створює сама людина.
Ще один спогад
У дитинстві ми з друзями часто бігали до робочих, які працювали на
сільгосптехніці за металевими кульками з підшипників. Нам було цікаво
колекціонувати кульки різного розміру. Кожного разу, мимоволі, ми спостерігали
за роботою, яка кипіла у їх цеху. Тут можна було побачити, як зварюється метал,
як керують величезним гачком, який переміщує вантаж, як працюють на верстаках з
машинними деталями. Але ми з дівчатками довго там не затримувались: було якось
лячно від тих голосних звуків і ми вибігали геть.
Тільки тепер я розумію, що то був не страх, а
захоплююче враження від величі людської праці.
«Людину
можна знищити, але здолати її не можливо» - так сказав Е.Хемінгуей. І, хоча ці
слова стосувались старого, який повернувся з моря після триденної боротьби з
рибою, дивлячись на людину за роботою, розумієш, що доки людина буде творити,
залишаючи за собою слід, доти вона буде не здолана.
Щоразу, крокуючи другим поверхом нашого ліцею,
читаю вислів зверху на стіні: «Викликає співчуття той учень, який не перевершує
свого вчителя». Звичайно, якби кожен учень перевершував свого вчителя – світ
був би досконалим. Але, власне, саме до цього спонукає нас автор цих слів. Він
мотивує учнів до навчання, а педагогів до самовіддачі.
Наші учні такі різні, і такі схожі. У кожного свій
характер, світогляд, але об’єднує їх одна мета – здобути професію. Вони прийшли
саме в цей навчальний заклад. Вони рухають його вперед, дають йому нове життя,
змінюють нас, надихають.
Сучасна молодь народилась і живе в демократичній
державі і відрізняється від минулого покоління більшою вимогливістю до
сучасного світу. Оце і спонукає нас до пошуків нових можливостей. Наш ліцей
постійно робить кроки вперед на шляху свого вдосконалення. Відкриваються нові
професії, укладаються договори співпраці для подальшого навчання та
працевлаштування, поповнюється матеріальна база, покращуються умови проживання
дітей в гуртожитку ліцею.
Учні, які приходять до нас на навчання, уже,
майже,сформовані особистості. Хоча вони ще діти, але вже стали на прокладання
самостійної дороги. Мені дуже подобається, що я працюю з такою віковою
категорією. Я маю можливість спостерігати за їх поведінкою у різних ситуаціях,
пізнавати їх світогляд, зазирати у їх душі, сміятись разом з ними, жартувати,
хвилюватись, захоплюватись, примирювати, лагідно називати, жаліти, отримувати
від них тепло, давати поради, працювати над собою, отримувати досвід, цінувати
життя. Я їм вдячна за це. Вдячна за можливість щоденного спілкування, яке
А.Екзюпері називав найбільшою людською розкішшю.
Наталя Ковальська
«Україна – це я, Україна – це ти»
Мабуть, вже кожен українець яскраво відчув у собі дух
патріотизму, бажання справедливості та свободи. Ще у школі нам прививали
почуття патріотизму, але в дитинстві це сприймалось, як щось «сухе» та
нецікаве. А тепер, сама до себе з іронією говорю: «Не було б щастя, та нещастя
помогло», а тепер,кожного разу, коли чую гімн України, по тілу «пробігають мурашки», на очі виступають сльози, а в горлі
стискається біль.
Коли у людському житті з’являється відчуття болю, це завжди
наслідок якоїсь проблеми. Світові психологи радять нам при появі проблеми не
бідкатись: «За що мені таке?», а запитати в себе: «Для чого? Які висновки я маю
зробити?».
Напевно багато хто з вас спостерігав таку життєву
закономірність: якщо людина постійно порушує будь-які закони (моралі, природи,
закони країни), то з нею або з її близькими людьми трапляються різні
неприємності у вигляді хвороб чи нещасних випадків. І приходять ці проблеми не як кара чи розплата, а як можливість
усвідомити свої помилки, переосмислити життєві цінності та отримати шанс на
переродження.
Так і Україна. Це одна прекрасна Людина, а ми – її думки,
її вчинки, її доля. З нашою милою Україною сталось нещастя, і ми уже
усвідомили, наскільки важливою є для нас рідна земля, культура, традиції. Ми
переосмислили цінність життя, цінність родини, цінність свободи. А тепер,
переродження України повинно починатися з кожного з нас, а кожен повинен
починати з себе. В.Сухомлинський писав про те, що вихованою може бути лише та
людина, яка вміє виховувати сама себе. Кожному потрібно працювати над собою,
змінювати себе в кращу сторону. Якщо ми змінюємо себе, то ми змінюємо світ.І
сила чесності, справедливості і любові ще ніколи не була переможена. Тіште себе
щодня маленькими власними перемогами: навчіться відповідати на грубість та
образи посмішкою, тому що це ознака сильної особистості та пам’ятайте , що гнів
та грубість з вашої сторони не принесе вам приємних емоцій, а лише нашкодить здоров’ю.
Виховуйте в собі повагу та любов до інших, адже за словами французького
письменника А.Камю «Люди більш заслуговують, щоб ними захоплювалися, аніж
зневажали». Ці слова є дуже доречними тепер для нас, коли ми маємо стати на
шлях переродження.
Не даймо нашим серцям горіти в стражданнях, мучитися
болем. Сповнюймо їх вірою, бо, як відомо – віра породжує силу. І хай надихають
нас слова з пісні української співачки Тіни Кароль:
Татові
слова,
Україна – це я,
Мамині пісні,
Україна –
це ти.
Наталя Ковальська
«Молитва
без слів»
Сьогодні дуже складний для нашої країни час, хоча доля
України завжди була непростою. Хто тільки не хотів підкорити її собі, починаючи
з хозар та монголо-татар. І, мабуть, кожному з нас ще
й досі важко повірити в те, що братній
народ, з яким навіть кордони були умовними, поведе себе таким чином. І саме
події Майдану , анексія Криму та війна на Сході країни відчутно вплинули на
ставлення до всього українського.
У
невичерпній спадщині духовної культури українського народу є
особлива,
винятково важлива її частина – вишивка.
Українську
вишивку називають «молитвою без слів», а сорочка-
вишиванка
– є головним оберегом людини. Святе покривання, яке найближче до тіла, - це,
звісно, своя сорочка.
В
травні в Україні святкують День вишиванки. Вишиванки сприймають як символ
єднання, солідарності і підтримки. День вишиванки
пройшов у Старокостянтинівському професійному ліцеї. Соціальний
педагог Ковальська Н.А. підготувала та провела літературно-мистецький захід «Я
по світу іду в вишиванці». В проведенні заходу прийняли участь учні
ліцею та керівник закладу Кучерук С.С. Ведучі
розповіли про вікову історію та популярність вишиванки, згадали, які є
приповідки, повір’я та легенди про сорочку, а учні читали
вірші та співали пісні про українську вишиту сорочку.
В цей день учні та працівники ліцею долучилися до мистецької акції,
одягнувши вишиванки, і з задоволенням влаштували святкову фотосесію.
Давайте завжди будемо пам'ятати: якою
би не була в кожного з нас доля,
як би не складалися обставини життя, яким би не було
становище в Україні та у світі, яка пора року не була би за вікнами наших
осель, нас поважатимуть доти, доки ми поважатимемо самих себе, доки ми пам'ятатимемо
про своє коріння і шануватимемо наші традиції!
Наталя Ковальська
Немає коментарів:
Дописати коментар